Завтра за рік
Науково-фантастичне оповідання П.Е. Роу, переклад Коса Іванцова
English Text: "Tomorrow Next Year" English Audio: “Tomorrow Next Year”
Життя на M-77-3A було. Цей сектор було каталогізовано, а планети з життям внесено до відповідних списків. Польові загони попрямували досліджувати різноманіття життєвих форм. Передовий загін був невеликий — четверо найстарших та найшанованіших учених Ендока, практиків генетичної регресії та картографування. Вони були істотами переважно кібернетичними, хоча їхня свідомість була зосереджена у древньому, хай і технологічно підсиленому мозку. У їхніх тілах поєднувалась прадавня технологія живої природи та нове технологічне мистецтво нанотехнологій, квантових обчислень та силуру, який, наскільки вони пояснили, був здатністю одночасно переживати мільйони імерсивних віддалених записів з такою достовірністю, що вони немовби мить за миттю переживали всю повноту історії тієї чи іншої планети. Щойно мене повернули до життя, я відразу зрозумів, що це істоти з майбутнього. Наскільки далекого майбутнього, сказати було важко.
Попервах з ними було неможливо спілкуватися, оскільки я звик до використання природної мови, від якої ці істоти давно відмовилися. Проте вони, зрозумівши, що саме від мене чують, відшукали в архівах описові мови та полишили математичні спроби об’єднати свою свідомість з моєю, оскільки у мене дещо порушилися і пам’ять, і обчислювані потужності, а їхні алгоритми шифрування даних були значно складнішими за все, з чим мені взагалі доводилося стикатися. Вони, мабуть, уважали мене просто за якусь зламану іграшку, за неоковирну іржаву цікавинку, витягнуту з-під пісків чужого світу. Але я себе таким не вважав. Я завжди був чимось значно більшим.
«Гейзен Форд, — це були мої перші слова, з якими я звернувся до них, коли їм вдалося донести до мене своє бажання почути мою розповідь. — Я був тут з людиною, яку звали Гейзен Форд.»
Гейзен, як мені здалося, їх не дуже зацікавив. Вони хотіли дізнатися, що я робив на цій планеті і як так сталося, що я тут застряг. За їхніми оцінками, мій період припадав на ранню пост-Колонну епоху, від якої, як вони мені чітко пояснили, минуло майже двісті тисяч років. І лише коли я розтлумачив їм, що Гейзен був людиною — чисто й виключно людиною, — лише тоді їх зацікавила його історія. На той момент вони вже обстежили кожен міліметр місцевості під час процесу силуру. Тоді ж їхні дрони виявили рештки нашого маленького корабля. Так вони знайшли наш сховок в урвищі, а далі — лавову трубу, в якій виявили моє тіло. А кістки Гейзена Форда до того часу давно вже розсипалися на порох. Тоді-то (я тоді ще не встиг дізнатися про те, як вони спілкувалися між собою) вони попросили мене переказати історію Гейзена словами. Протягом 0,0036 секунди я обмірковував, як би то найкраще описати час, що ми провели разом. А тоді передав їм ось цю оповідь, закодовану в бінарному форматі.
Він називав мене Ехелем. Його ж самого звали Гейзеном Фордом, він був людиною чоловічої статі з циліндричної групи Едем неподалік від аванпосту Ґарвін-9. Я з ним був від самого народження — серед людей тієї епохи це була поширена практика. Я був опікуном, учителем, другом. А Гейзен Форд був хорошою людиною. Він був моїм четвертим підопічним. Доля його була несподіваною. Якщо не брати до уваги невеликих суперечок у його сімейному житті — а вони здавалися цілком звичайними, — ніщо не вказувало на те, що у його долі станеться такий трагічний поворот, і станеться так несподівано.
Він працював планетологом — його робота багато в чому нагадувала те, як ви в Ендоку шукаєте відомості про планети. Але він не шукав зразки життя, як ви, — він радше вишукував індустріальні метали на позапланетних тілах і намагався знайти невеликі кам’янисті планети з неглибокими гравітаційними колодязями. Його маршрут пролягав крізь десять систем, які раніше не були нанесені на мапи. Планувалося, що вдома його не буде три місяці — стільки мала тривати подорож. Першою зупинкою була саме ця система — M-77.
Ми провели огляд, але далі, коли спробували ввімкнути двигун для стрибка, відразу зрозуміли, що щось пішло не так. Розгерметизації салону не сталося, але у двигуні щось вибухнуло — і корабель почав безладно обертатися. Простір навколо нашого корабля затягло димом. На те, щоб відновити контроль над космічним апаратом, нам двом знадобилося майже сорок хвилин. Надсвітловий двигун перегорів, субсвітлові потужності були ослаблені — ми застрягли у цій системі. M-77 відвідували дуже рідко, і ми знали, що у такій системі можливостей у нас залишалося небагато.
Бажання тут застрягнути у Гейзена не було, тому найближча його мета полягала у тому, щоб залишатися на виду і чекати на порятунок. Я ж знав, що ймовірність порятунку була невеликою. Мені не хотілося допустити занепаду його душевного стану, але все ж я змушений був донести до нього, наскільки малими були шанси на те, що нас тут знайдуть перш ніж вичерпаються наші ресурси. Найголовнішою проблемою була їжа для Гейзена. У нас на борту були аварійні запаси на кілька місяців, але так довго залишатися у космосі не було сенсу. На пошук прийнятного місця, де можна було б вижити, та початкове його підлаштування до потреб Гейзена потрібно було кілька тижнів. Щодня я намагався підштовхнути Гейзена до прийняття нашої ситуації. Він знав (так само як і я), що, змирившись із фактом, що порятунку не буде, нам доведеться спуститися на поверхню найбільш придатної до життя планети. Такою була третя планета системи — скелястий світ, на якому існувало життя. І щойно ми зіслизнули у гравітаційний колодязь планети, ми знали, що з нашим рівнем ушкодження субсвітлового двигуна корабель Гейзена уже ніколи не повернеться у космос. За цим порогом шанси на порятунок були майже нульовими. Мені здається, у той момент Гейзен розумів, що вибирати доводилося між швидкою і гарантованою смертю в космосі та затяжною ізоляцією на самотній і ворожій планеті. Урешті-решт, гору взяла його воля до життя. Гейзен ридав під час спуску — ридав за своєю дружиною Гейлі, як він розповів мені згодом. Тієї миті він усвідомив, що вже ніколи її не побачить.
Саме у цьому полягала моя найскладніша дилема. Емоційно Гейзен був дуже прив’язаний до Гейлі. Найгіршим у тому, що він застряг на цій планеті, було те, що він вже ніколи її не побачить. Йому ще не спадало на думку, як мені, що вона, можливо, була причетна до аварії на його кораблі. Навіть за межами двигуна для стрибка були явні ознаки дії вибухових речовин, і, спираючись на статистику, можна було цілком упевнено сказати, що винуватцем у насиллі над людиною головним підозрюваним є її партнер — чоловік або дружина. Коли ж я порівняв і звірив розклади роботи космодоків за попередні місяці, і проаналізував події, що могли здатися невинними візитами до технічного персоналу для планового обслуговування, а також обідами та вечерями з людьми, чиї особи не розкривалися, імовірність того, що Гейлі не була причетна до біди Гейзена, стала мізерно малою. Я вирішив не розкривати цю ймовірність. І взагалі не згадувати нічого, що хоча б якимось боком було пов’язане з цією нещасною оказією. Неправдою я це не вважав, бо Гейзен був у страшенно розгубленому стані, і вся його емоційна увага була зосереджена на Гейлі, і тільки це не давало йому впасти у безнадійний відчай. Мені думалося, що, якби я сказав йому, що у цю погубу він потрапив через Гейлі та техніка, то, найімовірніше, така звістка зламала б його повністю. До того ж, у мене не було фактичних доказів, просто ймовірність була дуже високою. От я і дозволив Гейзену вірити у те, у що йому треба було вірити.
Спуск на поверхню планети відбувся спокійно і плавно. Згодом Гейзен описував, що це було схоже на занурювання на дно океану у поламаному підводному човні. Він був не далекий від правди.
Тутешня атмосфера, хоч і була придатною до життя незліченних життєвих форм, які зародилися на цій планеті, для Гейзена виявилася токсичною. Повітря було насичене сіркою, вуглекислим газом, чадним газом і навіть хлором. Гейзену вже ніколи не довелося б вдихнути повітря поза межами контрольованої атмосфери. На додачу до всього, рівень радіації на поверхні планети був явно шкідливим для людини. Я планував спуститися на поверхню десь у відносно пустинному районі поблизу згаслого вулкану, який залишив по собі мережу лавових труб, які я виявив на топографічних знімках. Моє перше і найбільш нагальне завдання полягало у тому, щоб загерметизувати сегмент однієї з цих труб і створити там комфортне місце для Гейзена, оскільки сам космічний корабель був не більшим, ніж невеличка комірка з низькою стелею і площею, якої ледве вистачало бодай на кілька кроків. Треба було трохи часу, щоб накачати з місцевої атмосфери необхідну кількість азоту, кисню та вуглекислого газу, одночасно відфільтровуючи звідти шкідливі елементи. Я був готовий працювати безупинно, щоб приготувати для Гейзена життєвий простір.
Корабель ще мав якийсь ресурс для кількох коротких перельотів у нижніх шарах атмосфери. На першому етапі мені доводилося проводити дослідження та вишукувати сировину, щоб мати можливість надрукувати герметичні стіни для лавової труби, і одночасно з цим знаходити сумісні вуглеводні, які можна було б перетворити на їжу для Гейзена. Він мусив сидіти в укритті в кораблі, але поки я виходив досліджувати околиці, він міг відчути, ніби сам вивчає планету, дивлячись моїми очима та слухаючи моїми вухами у віртуальній реальності, — так само, як ви, представники Ендока, приймаєте дані від мільйонів своїх дронів. Але людський розум здатний обробляти вхідні дані лише від одного джерела. Гейзену цей процес подобався — раніше він нічого подібного не робив. Усе, що передбачала його робота, виконувалося з орбіти, а тому бути дослідником на поверхні, хай навіть і віртуальним, було для нього захопливим переживанням, якому він неабияк радів.
Коли ми зібрали необхідну сировину, я приступив до роботи зі зміцнення стін у лавовій трубі. Спочатку потрібно було надрукувати опорну конструкцію для принтера, яка б охоплювала висоту і ширину лавової труби. Далі решта роботи була питанням часу — часу на друк перегородки, потім часу на фільтрацію атмосфери за допомогою маленького резервного двигуна фільтрації повітря з корабля. На те, щоб Гейзен міг спуститися крізь повітряний портал і оглянути лавову трубу, яка мала стати його домом, пішло майже чотири тижні.
«Нічогенька печера, Ехелю! — сказав він мені. — Тут страшенно потрібен декоратор, але так просторо».
У мене були готові проєкти зон комфорту та великих відкритих просторів для життя та фізичних вправ. Крім того, я створив кілька кімнат, які, як мені здавалося, мали б Гейзену сподобатися. Я знав, що йому, скоріше за все, доведеться пробути тут дуже довго, тому сподівався, що принаймні вдасться зробити так, щоб його життєвий простір був зручним.
Протягом перших кількох тижнів я працював щохвилини, не рахуючи лише того часу, коли мені потрібно було стояти нерухомо у своїй зарядній станції. Ці кілька хвилин були єдиною нагодою відволіктися від безперервної роботи: друкування стін, підлоги, перегородок, стель, шаф, вікон, дзеркал, сходів та різних меблів — усього того, що було потрібно для перетворення просторої печери на зручний життєвий простір.
Упродовж цих кількох тижнів Гейзен мусив залишатися в нашому тісному кораблі. Коли він не спав, то більшість часу проводив на ліжку, занурившись у віртуальну реальність. Я запитав, чим він займається, і він розповів мені, що розслідує, що саме сталося з двигуном корабля. На основі знімків, зроблених дроном у космосі, він відтворив симуляцію вибуху і використав моделювання для відтворення ймовірних пристроїв, якими корабель було виведено з ладу. Під час розслідування його найбільше зацікавив один фактор. Чому не було використано якийсь більший пристрій?
Тут починалися справжні запитання. Він дійшов висновку, що це мав бути хтось, хто знав його маршрут — хтось, хто знав, що через знищення двигуна для стрибка він застрягне там, звідки, швидше за все, ніколи не зможе врятуватися. Кому могло знадобитися загнати його у пастку, але не вбивати? Перелік виходив невеликий. І серед людей у цьому списку дуже мало хто мав хоч якусь мотивацію вбивати Гейзена.
«То це Гейлі?» — запитав він мене якось увечері, коли я заряджався перед нічною зміною праці в печері.
«Я тобі можу лише назвати ймовірність у відсотковому вираженні, і сказати, що ми, швидше за все, ніколи не дізнаємося цього напевно».
«Ехелю, я мушу знати».
Цілими днями він практично не вставав з ліжка. Його м’язи атрофувалися майже з такою ж швидкістю, як у космосі.
«Ймовірність того, що Гейлі доклала до цього руку, діючи разом із кимось, хто мав доступ до транспортного засобу, — найімовірніше, з одним із техніків космодоку, — складає 82 %».
Він глибоко здихнув та перевернувся на інший бік. Я досить добре розумів мову його тіла, і тому знав, що він думав: «Чому?» Чому Гейлі вчинила з ним саме так?
Як я й передбачав, Гейзен, схоже, ще глибше впав у відчай. Я намагався скерувати його до таких занять у віртуальній реальності, які сприяли б психологічній стабільності, — до лекцій, присвячених темам смутку та зради або уникнення світогляду жертви. Я просив його обговорити свій психічний стан з бортовим симулятором клінічної психологічної допомоги. Однією з найхарактерніших рис людини була її вразливість до впливу власної психології. Напевно, якийсь збочений мотив якимось чином заволодів розумом Гейлі, підштовхнувши її до такої гіркої зради. А Гейзен, опинившись у ролі потерпілого, міг думати лише про помсту, і на ці думки йшов весь його час, коли він не спав.
Він наполягав, всупереч своїм інстинктам виживання, щоб ми витратили майже всі залишки енергії на те, щоб послати міжзоряний сигнал лиха, який при постійній інтенсивності вичерпав би залишки пального в кораблі за кілька тижнів. Я відмовився підкоритися. Його розум був настільки затьмарений думкою про повернення та викриття Гейлі, що він був не в стані зазирнути вперед і не усвідомлював, що шанси на те, що сигнал досягне слухача за якийсь розумний проміжок часу, були майже нульовими. Щоб будь-яке повідомлення виявилося дієвим, Гейзен мав залишатися живим аж доти, доки хтось на іншому боці міг би на нього відреагувати. А витрачання решти енергії на кораблі було найнадійнішим способом гарантувати швидку смерть. Я сказав йому, що можу виділити часовий проміжок в одну годину, коли ми, можливо, зможемо спрямувати повідомлення на Немец, одну з віддалених систем. Ми обидва розуміли, що ймовірність того, що за такий короткий час хтось зможе ідентифікувати і прийняти несподіваний сигнал, майже дорівнює нулю, але Гейзен вимагав, щоб я все одно виділив потужність для відправлення сигналу. Коли нам не вдалося встановити зв’язок протягом відведеної години, Гейзен повернувся до мене і сказав: «Завтра, Ехелю. Завтра спробуємо знову».
Я похитав головою. «Ні, Гейзене. Якщо хочеш вижити, то ні».
«А коли?»
Я вирахував витрати енергії на передачу сигналу, екстраполював споживання енергії на тривалість людського життя, вирахував ймовірності мільйона різних факторів і вибрав варіант з найвищими шансами встановлення зв’язку за природний термін життя Гейзена.
«Завтра, але за рік, — відказав я. — Ось коли ми спробуємо знову».
Гейзен похитав головою.
Час від часу, працюючи над розбудовою дому для Гейзена, я запитував його думку щодо планування житлового простору далі в лавовій трубі. Здавалося, йому здебільшого було байдуже. На той момент йому важко було знайти якусь мотивацію, щоб жити далі. Куди простягався його тераріум, як він називав своє житло, здавалося взагалі не важливим. Але час від часу мені різними заохоченнями і проханнями вдавалося спонукати його пройтися навколо розбудованого простору. Для людей важливі фізичні вправи, а бездіяльність досить згубно впливає на їхній психічний стан. Гейзен почав рухатися — і це був позитивний знак.
Майже через рік від початку роботи в лавовій трубі дім Гейзена був готовий. Він уже давно перебрався туди з корабля, віддаючи перевагу значно просторішому та комфортнішому помешканню у печері. Воно вже й не було схожим на печеру, а нагадувало дім — і дім значно більший за ті, в яких він жив раніше. Тут було достатньо місця для вправ і відпочинку. Я встановив голівку для друкування таким чином, щоб можна було наносити на стіни різні образи, які були важливі для Гейзена: якісь події з його особистого життя, чи щось таке, що б нагадувало знайомі йому місця. За інших обставин люди називали б це помешкання віллою. Проте Гейзен часто зізнавався, що почувається, немов у в’язниці.
«От якби, Ехелю, можна було десь далі кинути оком, — якось сказав він мені. — Визирнути і побачити справжній краєвид, навіть якби він і не мінявся. Це б допомогло».
Я знав, що у людей таке є. Вони люблять дивитися у вікно. Було зрозуміло, що завдання це непросте, але інших справ у мене не було. Я продумував спосіб, як зробити вікно для Гейзена, і запропонував йому взятися тим часом за дослідження навколишнього життя на планеті. Мені здавалося, що таке завдання йому підійшло би. Він отримав освіту геодезиста, і така справа дала б йому чим займатися, про що міркувати, на що розраховувати і навколо чого планувати своє життя. Я розробив сонячну зарядну станцію для корабельного дрона, і кожні три дні дрон виходив на поверхню, проводив обстеження і повертався зі зразками і новими даними, які ми з Гейзеном далі аналізували.
Здавалося, що Гейзен, заглибившись у роботу, трохи підбадьорився. Але люди — істоти складні. У них, на відміну від технологічного інтелекту та простіших біологічних істот, були запити, що виходили за рамки життєвих потреб. Я дав Гейзену справу, яка займала його час, забезпечив його місцем для проживання, їжею, можливостями для фізичних вправ, а у віртуальному просторі він мав більше розваг, ніж людина могла б спожити за все життя. Людям все це потрібно, але потрібно їм і щось більше. Навіть найспокійніші і найвитриваліші з них були емоційними істотами, і їхні емоції були частиною складної взаємодії цих високосоціальних створінь, які вирували, немов хвилі припливу і відпливу, під час створення своїх культурних просторів. Мене навчили розуміти складні людські емоції, але Гейзен настільки звик до мене і до моєї ролі в його житті, що порожнечі, яка потребувала заповнення, заповнити я б ніколи не спромігся. Моя роль була ближчою до ролі провідника і зброєносця, ніж до ролі одноплемінника, і йому було так цілком комфортно. Якось він мені сказав, що якби я раптом почав грати роль чуйного друга, то це було б якось «неприродно».
У той історичний період у людства було чимало типів штучного інтелекту. Деякі генерувалися органічно, деякі конструювалися на основі профілів особистості реальних людей, які зголосилися залишити свою подобу нащадкам. Зазвичай люди вважали точними і ті, й інші моделі, але подоби людей були найбільш правдоподібно «людьми».
Мої можливості з конструювання більш-менш нормальних тіл для нових компаньйонів Гейзена були доволі обмеженими. У мене не було нанотехнологічних компонентів та необхідних речовин, а без них нові друзі Гейзена були б лише ходячими скелетами з вуглецевого волокна, що, на мою думку, було б дивнувато.
І тому я вирішив створити для Гейзена нову симуляцію, в якій були б люди та чітка мета. Більше як гра, а не як терапевтичний сеанс. Гейзен не знав сценарію, але, увійшовши до симуляції, він опинився на планеті, звідки походив його вид, у маленькому містечку у регіоні, який називався Альберта, у часи до Діаспори. Там він допомагав місцевій владі в розслідуванні вбивства.
Хоча програма виконувалася на моєму процесорі, я вирішив її виокремити, щоб у Гейзена було щось своє. Він міг сказати мені, що йому хотілося, а що ні, а потім, повернувшись зі сценарію, він неминуче обговорював зі мною пережите. Він розповідав мені про справу та про слідчих, з якими працював, про мешканців міста, з якими йому випало зустрітися.
Якось увечері, через кілька місяців від початку симуляції, коли Гейзен відпочивав у вітальні на нижньому поверсі свого дому, я запитав його про стосунки з людьми всередині.
«Виходить досить цікаво, — відповів він. — Я з ними розмовляю».
«Про твоє життя на цій планеті?»
Він знизав плечима. «Не зовсім. Але й не те, щоб ні. Щоразу, коли я намагаюся сказати їм правду, вони реагують так, як реагували б тамтешні люди тих часів. Якось я сказав Одрі, що я з космосу — з майбутнього. Вона подумала, що я жартую. „Замилюю їй очі“ — отак вона це назвала. Дивний вираз, як мені здалося. Так от, коли я розповідаю про себе, я викладаю все так, щоб вони могли зрозуміти».
«А що ти їм розповідав про Гейлі?»
«Я сказав, що вона мене обікрала, кинула і втекла до Монреаля. Вони всі вважають, що мені треба її розшукати. Якби ж то!»
«Можливо, варто було б вибудувати історію так, щоб вона більш точно відтворювала ситуацію…»
«Це як?»
«Наприклад, можна було б сказати, що ти чув, що Гейлі померла».
«А що б від цього змінилося, Ехелю?»
«Якщо наші обставини докорінно не зміняться, тобі, можливо, ніколи не випаде шанс довідатися правду про те, чи була вона причетна, і якщо так, то з якої причини. І чи шкодує вона про те, що сталося. Чи хотіла б перепросити. Чи прагне пробачення. Усе це, напевно, важко осмислити і пережити. Тобі залишаються самі лише припущення».
«Я не втрачаю надії, Ехелю. Можливо, коли-небудь ми виберемося з цієї брили. Тоді я отримаю відповіді на всі ці запитання».
Я довго думав, що, можливо, з мого боку було помилкою рекомендувати Гейзену сказати їм, що Гейлі померла. Я бачив, як на нього вплинули мої слова, хоча з людьми часто буває важко визначити, що насправді їх виводить з рівноваги. У нього, безумовно, було багато причин для смутку. Він став понурим, навіть цинічним, хоча раніше Гейзен був жвавою, оптимістичною людиною. Часто бувало важко сказати, що саме роз’їдало його душу — щось конкретне чи вся ситуація в цілому.
У Гейзена встановилися доволі дружні стосунки з одним із персонажів симуляції — привабливою молодою жінкою на ім’я Одрі Гендерсон, яка була помічницею інспектора поліції. Її зовнішність була списана з еттеранської актриси, а характер — з Джипсі МакКенни, спеціалістки з аграрних технологій з Колон, яка жила понад тисячу років до його часу. За сценарієм Одрі Гендерсон була розлучена, важко переживала свій невдалий шлюб та самотужки намагалася виховувати двох дітей. Гейзен розповів, що вони багато і довго розмовляли, і під час цих розмов відкривали одне одному те, про що він ніколи не говорив зі мною. Коли я запитав, про що саме вони говорили, він замовк, навіть занурився у роздуми. А потім запитав: «Ехелю, як я можу пробачити, якщо взагалі не знаю напевно, хто мені заподіяв це лихо?»
«Я достеменно цього не можу знати» — відповів я.
Сама ідея прощення була мені абсолютно чужою. У мене явно не було таких почуттів, як у людей, а тому ніхто не міг мені завдати такого болю, як їм. Коли зі мною поводилися так, як людина сприйняла б за образу, я не відчував нічого.
«Мені прощення нічого не коштує, — я сказав Гейзену. — Тому я даю його вільно. Але я розумію, що представникам твого виду воно дається з великим зусиллям».
«Одрі це важко. Її чоловік, Кіт, вочевидь, почав зустрічатися з іншою жінкою за її спиною. Вона вважає, що їй важливо його простити, але каже, що ще не готова до цього. Вона досі відчуває гнів, і я її не звинувачую. Мені все зрозуміло».
«Але у тебе самого немає певності».
«Саме так. Мені на кого гніватися: на Гейлі чи на когось іншого? А якщо ми не заберемося з цієї планети, то я не знатиму не лише цього. Я ніколи не довідаюся, чи заслуговує вона на моє прощення».
«А якби заслуговувала, ти б простив?»
«Не знаю, Ехелю. У мене в голові дві історії, які постійно змагаються за панування над думками. В одній історії вона з якимось іншим чоловіком, щаслива з того, що мене позбулася. Час від часу в її свідомість закрадається думка про мене, і вона, немов пружина, відштовхує її, частково тому, що їй так сильно хотілося, щоб я зник з її життя, а частково через те, що її накриває сором за вчинене. І за це вона ще більше ненавидить спогади про мене. Є й інша історія, і я хотів би, щоб вона була правдою. Що вона зараз десь там, без жодної гадки про те, яка доля мене спіткала, міркує собі, чи я коли-небудь повернуся до неї. Та Гейлі сумує за мною так само, як я за нею. І я не знаю, чому вірити. Перша Гейлі не гідна мого прощення, а друга його не потребує. І що мені з цим робити?»
Мені неможливо було вповні зрозуміти це питання. Горювання Гейзена охоплювало багато всього: його самотність, втрату сім’ї, друзів, справжнє товариство інших людей, місця, які він любив. І речі. Однією з таких речей була кава. Я не знайшов жодного вуглеводню з достатньою подібністю, щоб можна було б щось скрутити докупи і зробити аналог. Результатом кожної спроби було щось гірке і чорне, що не приносило задоволення моєму підопічному.
«Але ж кава теж гірка», — констатував я, приступаючи до п’ятої спроби.
«Ну так, — відказав Гейзен. — Але вона ще й смачна, Ехелю. А у тебе виходить щось огидне».
Минали місяці, і хоча Гейзену, здавалося, не ставало легше на серці, він не занурювався й у відчай. Справа про вбивство у його віртуальній реальності стрімко просувалася вперед. Йому здавалося, що вони близькі до арешту підозрюваного. Я тим часом за допомогою мінеральних нанореагентів вирізав кубики породи з основи скелі, і кубик за кубиком витесував тунель. За моїми підрахунками, за два роки у мене буде коридор, яким Гейзен зможе піднятися у сховок за урвищем, з якого відкривався вид на долину, де зупинився наш корабель.
Гейзен казав, що час ніби зупинився, але водночас рухався швидше, ніж можна було повірити. Невдовзі минув рік, і він наполіг на тому, щоб ми знову повернулися на корабель та передали сигнал, щоб нас могли врятувати. Я вибрав систему M-99, вважаючи її нашим найкращим новим шансом встановити підпросторовий зв’язок. Як і раніше, ми відвели одну годину на те, щоб сигнал залишався відкритим. Імовірність того, що наш сигнал зловить якийсь приймач, була нескінченно малою, бо було важко припустити, що там хтось був. Після години передачі та передбачуваної тиші у відповідь я закрив канал.
«Завтра» — сказав Гейзен.
«Завтра, але за рік» — відповів я.
Важко було сказати, наскільки сильним виявився цей удар, бо Гейзен покладав чималі надії на те, що контакт відбудеться. Він однозначно був розчарований.
«Ми з Одрі ще не розкрили вбивство, — сказав Гейзен на вході до тунелю. — Так що ще залишаються справи».
«А у мене ще добряче роботи, щоб зробити нарешті тобі вікно, Гейзене».
Здавалося, з Гейзеном усе було гаразд. Але людей буває важко зрозуміти. Не минуло й трьох тижнів, як у Гейзена стався вибух люті, якого я в нього ще ніколи не бачив.
Він був занурений у сценарій віртуальної реальності, сидячи у зоні відпочинку на нижньому поверсі. Там можна було зручно вмоститися у надрукованому кріслі, що повторювало форми тіла. У сценарії симуляції вони з Одрі наздогнали підозрюваного в покинутому заміському будинку, звідки йому було не втекти, але припустилися серйозної помилки — вони розділилися, щоб Одрі могла захопити злочинця зненацька. Сталося ж інакше: підозрюваний підкрався до неї ззаду, приставив до неї ножа і став погрожувати Гейзену. Згодом Гейзен пояснив мені детальніше, як події розгорталися далі: він спокійно опустив зброю і дочекався, поки чоловік відпустить Одрі. А далі, за його словами, зірвався… Я знайшов його у тренажерному залі. У нього була закривавлена переламана рука, а у стіні поряд — ціла купа дірок, які він пробив кулаком.
«Дуже боляче, якщо чесно», — сказав він, коли я зайшов у зал. Закривавлений кулак він тримав вертикально, другою рукою підтримуючи зап’ястя.
Увесь час відтоді, як це сталося, він просидів ось так. Я ж нічого не чув, бо був у тунелі.
«Я принесу аптечку», — сказав я йому.
Я опустився навколішки, щоб обробити руку, і побачив, що він дуже сильно її пошкодив.
«Що на тебе найшло?» — запитав я.
«Він приставив ножа до Одрі, і мені це не сподобалося. А потім, напевно, мене трохи понесло. Я не знав, як це виявлялося тут, поза симуляцією. Відчував лише, що біжу, а потім б’ю того покидька, б’ю ще і ще».
«Сумніваюся, щоб від нього залишилося багато — пікселів, чи крові, чи кісток».
«Не багато», — погодився Гейзен.
Без слів було ясно, що він розумів, що сценарій симуляції не був справді реальним, а тому Одрі у дійсності не могла постраждати, бо й сама вона не була справжньою. І Гейзен не міг заподіяти жодного болю вбивці, але, схоже, його гнів вибухнув не через це.
«Якщо хочеш, можемо це обговорити» — звернуся я до Гейзена.
«А про що тут говорити?»
«Не знаю, Гейзене, я не можу говорити за тебе чи озвучувати те, що ти переживаєш».
«Не можеш, це точно», — відказав він.
Я перев’язав йому руку та наклав місцевий анестетик у браслеті, щоб притупити біль. Він зняв браслет і поклав поруч. Я подивився на нього, він подивився на мене. Потім не просто подивився, а втупився у мене. Я промовчав. Напевно, подумалося мені, йому краще, щоб боліло. І залишив його самого.
Вир емоцій Гейзена якось дивно впливав на його інтерфейс віртуальної реальності. Я не зловживав довірою Гейзена і тому не читав програму, яка виконувалася для нього. Але й не казав йому про те, що відбувалося, коли він починав говорити під час перебування у віртуальній реальності. У людей такого явища мені раніше ніколи не доводилося спостерігати. Я не знав, чи це була дисфункція гарнітури, якою користувався Гейзен, чи якесь неврологічне явище, що відбувалося у мості заднього мозку або в гальмівних ділянках довгастого мозку, де пристрій зазвичай стимулював би стан паралічу, подібний до того, що людина переживає у фазі швидкого сну. Напевно, десь у глибині підсвідомості у Гейзена була потреба бути почутим, тому я слухав, як він вів глибокі й нерідко дуже сердиті розмови з Одрі під час перебігу симуляції.
Він побивався, наскільки я міг би це схарактеризувати, знайти спосіб кудись спрямувати свою лють. У нього забрали його життя, і він цілком справедливо хотів якоїсь помсти чи справедливості. Він хотів знову бути повноцінною людиною, але боявся, що йому це не вдасться, якщо він не матиме можливості достеменно дізнатися, що з ним сталося.
Я не знав, що йому сказати. Не знав, що б могло зробити ситуацію більш терпимою. Тому я продовжував копати тунель, а Гейзену запропонував, щоб він більше часу відводив на дослідження, і менше — на симуляцію. Він погодився, хоч і з неохотою. Загоювальні наночастинки вилікували руку Гейзена за тиждень. На жаль, справжній шрам залишився десь значно глибше.
Наприкінці року я проробив отвір в урвищі та почав закріплювати зовнішню поверхню сховку, звідки Гейзен до кінця життя подовгу міг спостерігати за долиною. Я розрахував час так, щоб перший огляд збігався із заходом сонця. На той момент отвір у скелі був не більшим за вічко і діяв майже як телескоп — з-за скелі людина могла побачити планету, зорю, всесвіт. Гейзен припав обличчям до камінної стіни, вдивляючись одним оком у захід сонця крізь свинцеве скло, а потім, майже через годину, промовив: «Яка краса, Ехелю! Мало, але так гарно. Ти себе перевершив». Я бачив, що він ось-ось розплачеться.
«Дякую тобі, друже», — сказав він мені перед тим, як спуститися назад додому.
«Можливо, трохи згодом, після вечері, тобі захочеться подивитися на зорі?» — запитав я.
Він кивнув і пішов далі.
Під час передачі сигналу наступного року я знову відкрив і закрив короткотермінове вікно для контакту. І результат знову був той самий. Ніхто нас не почув. І знову Гейзен проказав ті самі слова.
«Завтра, Ехелю?»
«Завтра, але за рік», — знову відказав я.
Цього разу, здавалося, йому було не так боляче, бо біль надії, яку він вилив у передачу минулого року, скорегував його очікування. Гейзен став трохи ближчим до того, щоб змиритися зі своєю ситуацію. Так, він простував до прийняття своїх обставин, але цей шлях не був прямим. Іноді на нього находили миттєві спалахи емоцій та люті, зазвичай під час якихось подій, що відбувалися у симуляції — карна справа була закрита, але програма продовжувалася далі. Вони з Одрі організували фірму приватних розслідувань. Але чомусь між ними був якийсь бар’єр. Гейзен мені розповів, що він не може сприймати її такою ж реальною, як мене.
«І вона, і я працюємо на основі алгоритмів, — сказав я йому. — До того ж, вона справжня людська особистість. Більше, ніж я».
«Усе так, але я знаю тебе все своє життя, Ехелю. Ми все переживали разом».
«Розумію. Я з’явився у тебе, коли ти ще навіть не усвідомлював моєї присутності».
«Та що тут скажеш? Схоже, у дитинстві я був не дуже розбірливим».
Наступні роки Гейзен проводив багато часу у сховку, дивлячись на долину. Хоча він не міг спостерігати схід сонця на власні очі, усе ж щоранку піднімався тунелем і сидів там, дивлячись, як зникають зірки і світло заливає долину. Я знайшов прийнятну заміну чаю, і Гейзен надягав гарнітуру, випускав дрона та спостерігав його очима, як сонце здіймається над небокраєм. Далі ж брався за класифікацію наших знахідок з попередніх дослідницьких місій, таксономізацію, реєстрацію хімічного складу, а нерідко — за розмірковування про біологічні процеси у дивній біосфері цього чужого світу, і на це йшла більша частина його часу. Нові дивовижі, які чекали на дослідження, з’являлися ледь не щодня, і Гейзен, немов ченець-книжник з давніх переказів, здавалося, знаходив внутрішній спокій, записуючи характер біологічного устрою цього світу. Здебільшого цього було достатньо.
Майже через десять років після приземлення на планеті я якось надовго вийшов назовні, бо треба було змести пил з наших сонячних панелей. Коли ж повернувся, знайшов Гейзена у сховку. Він дивився на захід сонця і ридав, майже не стримуючись. Я запитав, що його так стурбувало.
«Як минуло кілька років, я зрозумів, що все сталося не помилково. Я б знайшов Гейлі, якби вона зникла, — я подався б її шукати. А вона мене шукати не стала, Ехелю, правда?»
«Цілком можливо, що й шукала, — відказав я. — У твоєму маршруті було передбачено багато планет, Гейзене. Може, шукала, але все намарно».
У тому, як він себе тримав, було видно, що він не дуже мені повірив. «Ніхто по мене не прилетить, — відказав він, — бо ніхто й не шукає. Ось таке тепер моє життя. Ця печера. Ця долина. Ці штучні люди. Ти і я».
Я кивнув.
«Якого біса я побиваюся? — запитав він. — Що мені робити до кінця життя?»
«Якби тут був Мікеланджело, він би малював» — відказав я Гейзену.
«Але я ж не Мікеланджело! — сказав Гейзен, зціпивши зуби. — Я просто людина, яка опинилася у печері. Звичайна людина, якій не вилізти з цієї печери до скону».
Майже одразу, як ми висадилися на цій планеті, я почав шукати у своїй базі даних файли, що могли б виявитися корисними для підтримки психічного здоров’я Гейзена. І натрапив на автобіографію одного чоловіка, який жив на Землі наприкінці двадцятого століття. Мені здавалося, що Гейзену варто було почути його історію, але моїх знань про людську психологію було недостатньо, щоб зрозуміти, що Гейзену на те, щоб сприйняти сказане цим чоловіком, може знадобитися багато років. А того вечора у сховку, коли гнів і розпач Гейзена струменів з такою живою силою, мені знову згадалося, що людська поведінка може бути дуже оманливою, бо за нормальністю вчинків може ховатися кипіння емоцій, яким не дають вирватися на поверхню. Я витяг знайдений файл, створив аватар чоловіка, чию автобіографію знайшов у базі даних, — Крістіана Рафаеля Морено, — і помістив його у віртуальний світ, створений навколо тих місць, де він жив і про які писав у своїх мемуарах.
Коли я розповів про це Гейзену, він погодився, хай і не дуже охоче, ознайомитися з мемуарами Морено, але сказав, що наодинці робити цього йому б не хотілося. Я запропонував скласти йому компанію.
«Я не це мав на увазі, — сказав Гейзен. — Мені б хотілося, щоб зі мною була Одрі. Можна якось зв’язати ці дві програми разом?»
Я пообіцяв Гейзену, що спробую та дам йому знати.
Крістіан Морено сам виховував дитину. Його дружина загинула в автокатастрофі, коли їхній дочці було чотири роки. Морено описував, що горе його було майже всеохопним, і що лише присутність Б’янки, їхньої дочки, була тим клеєм, який тримав його дух після смерті дружини. Якогось дня — Б’янці було вже тоді шістнадцять — Крістіан повернувся додому після нічної зміни і знайшов свою дочку мертвою на підлозі перед екраном телевізора. Під час вуличної стрілянини у неї абсолютно випадково влучила куля, коли вона грала у відеоігри. Наступні двадцять років, за його словами, його поглинула суміш люті, горя та гніву. Але у нього не було на кого чи на що спрямувати свій гнів — у справі не було знайдено жодного підозрюваного.
Я довго думав на тим, як вплести історію Крістіана у програму віртуальної реальності для Гейзена. Зрештою, вирішив, що вони повинні зустрітися з ним на пізнішому етапі, через багато років після того, як він втратив доньку — з людиною, яка написала мемуари про своє життя, а не з молодим чоловіком, який це життя проживав.
Про самого Морено я Гейзену не розповідав нічого конкретного, лише постарався якомога органічніше вписати його історію у вже створений віртуальний світ. Саме тоді я вперше і востаннє зазирнув у світ, створений для Гейзена. Протягом кількох тижнів Гейзен з Одрі проводили майже весь час у пошуках того, хто залишив вигаданий неповний відбиток пальця у нерозкритій справі про вбивство Б’янки Морено. Від самої першої зустрічі у квартирі Морено аватар Крістіана пробурив діру у гніві Гейзена.
«Ти — це я, омбре, — сказав тоді Крістіан Гейзену. — Я це бачу. Що ти втратив?»
«Усе, — відповів Гейзен. — Усе до останнього.»
«Ще поки ні, — відказав йому Крістіан. — Ти ще досі тут. Ще досі дихаєш.»
Невдовзі після знайомства з Крістіаном, коли я запитав Гейзена, як він почувається щоранку, коли підіймається у сховок і дивиться, як сходить сонце, він відповів: «Поки ще дихаю, Ехелю. Ще досі дихаєш.»
Йшли роки, і я бачив, як шматочки досвіду Крістіана просочувались у те, що мені розповідав Гейзен. Це змусило мене глибоко замислитися про сутність думок, про те, чи належать вони тому, хто їх думає, чи це просто почуття, які позичаються, коли є слушна нагода, а потім відкидаються, коли приходить час рухатися далі. Люди схильні вважати себе сумою своїх спогадів і думок, і одна з думок, яку Гейзен позичив у Крістіана і яку він проніс із собою до кінця, полягала в тому, що всесвіт — це місце випадковостей. Нікому нічого не гарантовано, крім купи випробувань, і часом якась проба може видатися набагато виснажливішою за інші.
А Гейзену Форду випробувань купа випала чимала. І ніякого глибшого сенсу за цим не було.
«Ще поки дихаю», — сказав мені Гейзен в останній день, коли ми ввімкнули зв’язок. Йому тоді було п’ятдесят один.
Коли черговий безнадійний дзвінок обірвався гудком, Гейзен мені всміхнувся.
«Завтра, Ехелю?» — запитав він.
«Завтра, але за рік».
Через кілька тижнів Гейзен помер уві сні. Він багато разів розповідав мені про свої сподівання, що наші каталоги життєвих форм на цій маленькій планеті, яку я офіційно назвав Фордхем на честь Гейзена, колись будуть зберігатися в бібліотеках університетів по всьому сектору. А ще він сподівався, що його історія, як і історія Крістіана Морено, допоможе іншим людям, з якими всесвіт повівся жорстоко, схилити тихо голову і наполегливо йти вперед, прийняти рішення робити щось корисне, навіть коли ніхто не дивиться, не заради похвал, не заради престижу, не заради нащадків, і навіть не заради себе, а просто тому, що нічого не робити значило б марнувати життя. Якось Гейзен сказав мені в момент прозріння — і, наскільки можу судити, слова його були не позбавлені оригінальності, — що важке життя — це все одно життя, яке варто жити.
Я поховав Гейзена Форда в долині, вздовж небокраю, який він десятиліттями споглядав з нашого сховку у скелі.
Потім я продовжив його працю і вносив до каталогу всі види, які мені вдавалося відкрити, допоки залишалася можливість підзарядки. Наскільки я пам’ятаю, наприкінці на планеті стало дуже хмарно. Я протримався майже сімсот років. Кожен свій день я присвячував справі, яку Гейзен Форд сам собі не вибирав.
«Усі наші дані мають бути закодовані в базі даних у лавовій трубі, яку ми з Гейзеном називали домом протягом майже двадцяти шести років, — сказав я представникам Ендоку. — Я можу допомогти з інтерпретацією, якщо у вас виникнуть запитання».
Щойно я закінчив переповідати представникам Ендоку історію життя Гейзена, який застряг на планеті, один з них став наді мною і поклав на моє тіло щось схоже на руку. Цей довгий відросток змінював форму і, здавалося, світився. Я відчув щось дуже дивне. Мені здалося, ніби мене миттєво зчитали, заповнили прогалини в моїй пам’яті, і в той самий момент завантажили назад у моє тіло, і всі мої спогади, які раніше були суто механічними, пласкими та беземоційними, наповнилися почуттями. Я відчув страждання Гейзена, власну самотність і раптові нестримні спалахи надії, яка то з’являлася, то зникала: сподівання Гейзена щодо його власного життя і моєї надії щодо Гейзена перед його смертю. Я відчув, як мені не вистачало його всі ці роки, відколи його не стало. Видавалося, ніби в ту мить моє безбарвне минуле розфарбувалося повним спектральним блиском всесвіту.
«А твоє життя, Ехелю?» —подумав я.
Здається, подумалося самому. Чи, може, це мене запитав Ендок? Проте, зрештою, зараз я не впевнений, чи має значення, чия це була думка, бо ж подумав її, відчув її саме я.
«А твоє життя?»